Национальный заповедник "София Киевская"

Софійський заповідник, як адміністративна та культурна установа був утворений урядовою постановою в 1934 р., однак його організації передував цілий ряд важливих історичних і соціальних подій. У лютому 1919 року у націоналізованих будівлях на території колишнього Софійського монастиря розмістився Київський археологічний інститут, переданий 1922 року архівним установам, функціонував Всеукраїнський історичний музей релігійного культу на підставі постанови ВУКОПСМу про організацію такого центру з метою збирання предметів релігійного культу, що мають історичне, художнє або побутове значення. З 1919 року на території Софії розміщувалися різні установи, зокрема Народний комісаріат освіти УРСР (НКО), Головний історичний архів України, Софійська комісія Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), а з 1934-го – Софійський державний заповідник.

Одночасно з державними і дослідницькими структурами в Софії діяли дві конфесії: Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) з її керівним органом – Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) – Старокиївська парафія та Український екзархат Московського патріархату – Слов’янська парафія. З другої половини 1920-х років почалася ліквідація церков і монастирів. Велика заслуга науковців і музейників, які працювали на той час у Софії Київській, полягає в тому, що собор та інші споруди залишилися майже неушкодженими.

 

На подвір’ї Софійського собору.
1935 р. Перший директор
заповідника І.Скуленко
зі співробітниками.

Згідно з постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 29 вересня 1926 року в Києво-Печерській лаврі було відкрито історико-культурний заповідник “Всеукраїнське музейне містечко”, першим директором якого до 1935 року був історик і археолог П. Курінний (1894–1972). Софійський осередок у 1920-х роках не входив до складу Всеукраїнського музейного містечка, оскільки в соборі діяла Софійська комісія, велися реставраційні та дослідницькі роботи й одночасно правилася служба кліром УАПЦ. Однак назва “Софійська філія” з’явилася задовго до офіційного проголошення Софійського осередку філією Музейного містечка. Навесні 1929 року під час обговорення звіту Софійської комісії Ф. Ернст оголосив заповідником садибу Софійського собору. Вона мала увійти до складу комплексу “Київський акрополь”. Справу з об’єднання колишніх храмів у центрі Києва не було доведено до кінця. Влада не забороняла існування парафії УАПЦ на території Софії, і тому державний заповідник було утворено лише після закриття автокефальної громади у січні 1934 року.

Протягом кількох наступних років у Софійському соборі Успенський приділ переобладнали під канцелярію музею, зафарбувавши старовинний живопис, в тому числі композицію “Успіння Божої Матері” XVIII ст. Преображенський і Вознесенський приділи також було пристосовано під допоміжні музейні кімнати (кабінет і фотолабораторію). Задля цього перебудували стелю, зафарбували стіни, зруйнували барокові іконостаси, змурували опалювальні груби з виводом бляшаних труб через вікна. Приміщення архієрейської бібліотеки й ризниці використовувалися для зберігання експонатів архітектурного музею: фотографій та малюнків храмів України, деталей з розібраних київських храмів XI–XII ст.

 

Ансамбль Софійського собору
у перспективі Києва
(аерофотозйомка).

У 1939 р. статус Софійської філії Всеукраїнського музейного містечка було визначено так: “Перетворити Софійську філію музейного містечка (м. Київ) в самостійний музей (“Софійський державний архітектурно-історичний музей-заповідник”), організувати в ньому відділ архітектури та передати до нього як філії: Андріївський собор, Видубецький монастир, Кирилівську церкву та церкву Спаса на Берестові”. Але на перешкоді стала Друга світова війна.

Після окупації Софійський заповідник відновив свою діяльність згідно з Постановами РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 27 березня 1944 року про організацію Софійського заповідника. Було затверджено структуру заповідника, яка суттєво відрізнялася від довоєнної; організовано відділи вивчення архітектури доби Київської Русі, досліджень XVII–XVIII ст., обліку та зберігання музейних фондів, експозицій, культурно-просвітницької та масової роботи, будівельного нагляду і реставрації; створено фотолабораторію, бібліотеку й Управління справами заповідника. Тоді ж було прийнято рішення про те, що заповідник входить до складу Української філії Академії архітектури СРСР на території Софії Київської.

 

Софійський собор (XI ст.)

Незважаючи на післявоєнну скруту, було здійснено значні роботи з відбудови споруд заповідника: відновлено хрест на Дзвіниці, який впав від грозового удару в 1943 році, проведено водяне опалення у приміщеннях Бурси та Будинку митрополита, відреставровано Браму Заборовського. Почався капітальний ремонт Будинку митрополита і дахів Малої Софії. На великому Софійському соборі було закріплено хрести, зчищено маскувальну фарбу з центральних бань. Тоді ж розпочалася реставрація Дзвіниці.

По війні в Софії Київській з новою силою розгорнулася наукова робота. Продовжив археологічні дослідження професор М. Каргер. Вивченням архітектури займалися відомі вчені Ю. Асєєв, М. Кресальний, В. Волков та інші фахівці. Завдяки наполегливій праці співробітників заповідника було реконструйовано первісний вигляд Софії Київської

 

Андріївська церква
(1747-1762 рр.)

На той час власне заповідник займав мало споруд на території колишнього монастиря. У більшості з них через післявоєнну розруху розміщувалися різноманітні установи. Постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 26 квітня 1944 року Центральний державний історичний архів УРСР з будинку Софійського заповідника по вулиці Короленка, 21 (флігель), перемістили в будинок Бурси до відбудови нових приміщень для архіву. З 1944 року в Теплій Софії функціонувала бібліотека АН УРСР (відділ газетних фондів), горище Будинку митрополита використовувала Академія архітектури УРСР.

З березня 1944 року на території Софійського заповідника розміщувалися Управління в справах архітектури та підвідомчі йому Діпроміст і Діпро-сільбуд, де працювало близько 700 співробітників. Більшість із них мешкали у будинках, що знаходилися на території заповідника. Постановою РНК та ЦК КП(б)У від 10 вересня 1945 року один з будинків (Рильський провулок, 1) було передано Діпромісту для виробничих потреб.

Задля упорядкування використання колишніх монастирських споруд рішенням Київського міськвиконкому від 4 грудня 1945 року за Софійським заповідником було закріплено Софійський собор, Дзвіницю Софійського собору, Теплу Софію, кам’яну огорожу та Браму Заборовського, будинок по вулиці Короленка, 24, при огорожі, гараж на території заповідника.

 

Судацька фортеця (VI-XV ст.)

У 1945 році Українську філію Академії архітектури СРСР було реорганізовано в Академію архітектури УРСР і Софійський заповідник залишився у її складі (з 1956 року – у складі Академії будівництва та архітектури УРСР).

У 1950 році з’явився перший генеральний план реставраційних робіт заповідника на 1951–1955 роки. Почалося відродження науково-дослідницької та реставраційної діяльності, яку започаткували фахівці Софійської комісії та заповідника у 1920–1930-х роках.

У 1950-х роках реставрація архітектурних пам’яток Софії Київської та споруд заповідника в цілому завершилася. Було позолочено бані великого собору, відреставровано фасади Дзвіниці, відновлено ліплення. Після реставрації Дзвіниця набула нового функціонального призначення. У верхніх приміщеннях першого ярусу було обладнано виставкові зали для експонування матеріалів по архітектурних пам’ятках XVIII ст., у верхніх ярусах – оглядові майданчики для туристів.

 

Кирилівська церква (XІІ ст.)

Упродовж 1950–1960-х років сталися суттєві зміни у питанні приналежності до Софійського заповідника інших архітектурних пам’яток. У 1944 році до його складу входило тільки Софійське монастирське подвір’я. Президія Академії архітектури УРСР направила у 1951 році листа до Ради Міністрів УРСР з клопотанням про оголошення Софійського заповідника комплексною пам’яткою загальносоюзного значення. Наказами Міністерства культури СРСР від 22 травня й Академії будівництва та архітектури УРСР від 28 червня 1958 року до заповідника було приєднано комплекс пам’яток архітектури XIV–XV ст. “Генуезька фортеця” в м. Судак Кримської області. Для відвідувачів його відкрили 1962 року. Зараз комплекс пам’яток археології та архітектури Судацької фортеці датується III–XVIII ст.

За розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 9 квітня 1965 року та наказом Держбуду УРСР від 7 травня того ж року до складу Софійського заповідника увійшла пам’ятка архітектури XII ст. колишня Кирилівська церква. Музей “Кирилівська церква” почав працювати у 1967 році.

За постановою Ради Міністрів УРСР від 20 лютого та наказом Держбуду від 8 липня 1967 року) до Софійського заповідника у 1967 році було приєднано Чернігівський державний архітектурно-історичний заповідник, який проіснував у його складі до 1978 року.

 

Музей "Золоті ворота".
Реконструкція 1982 р.

Музей “Андріївська церква” в м. Києві було передано Софійському заповіднику за Постановою Ради Міністрів УРСР від 10 липня 1962 року та наказом Держбуду УРСР від 10 січня 1968 року. Музей відкрили для відвідувачів того ж року.

Згідно з рішенням Київміськради від 23 січня 1983 р. до складу заповідника увійшов музей "Золоті ворота". Нині до складу Національного заповідника "Софія Київська" входять 54 пам’ятки архітектури.

За 75 років існування Софійський заповідник перетворився на значний музейний комплекс світового рівня, який відвідало понад 50 млн. туристів. Саме з його пам’яток починають знайомство з Україною її гості, саме на його пам’ятках пізнають своє минуле наші співвітчизники.

Світова громадськість високо оцінила діяльність заповідника з охорони та реставрації пам’яток. У 1987 році Міжнародне журі Гамбурзького фонду ФРН присудило заповіднику Європейську Золоту медаль за збереження історичних пам’яток; у 1990 році Софійський собор XI ст. з комплексом монастирських споруд XVIII ст. на його території внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року за № 587 заповіднику надано статус Національного закладу культури.

 

Свідоцтво про включення
заповідника до Списку
всесвітньої Спадщини
ЮНЕСКО. 1990 р.

Сьогодні на теренах музейного осередку, одного з найбільших і найвідоміших не лише в Україні, а й далеко за її межами, здійснюються комплексні гідрогеологічні, спелеологічні, археологічні, інженерні, історичні, мистецтвознавчі та інші дослідження. Важливі дослідницькі роботи проводяться у Софійському соборі. Це дуже складний організм, який нині почали вивчати відповідно до новітніх наукових розробок. У дослідженнях беруть участь провідні науково-дослідні інститути та відомі фахівці України, Росії, далекого і ближнього зарубіжжя.

Одним з головних напрямків діяльності Національного заповідника "Софія Київська" є пам’яткоохоронна та реставраційно-реабілітаційна робота. Заповідник плідно співпрацює з науково-дослідними установами щодо створення системи моніторингу технічного стану стародавніх споруд архітектурного ансамблю Софійського собору, розташованих у зоні геодинамічного ризику та інтенсивної забудови історичного центру міста. Дуже важливо, що вивчення та діагностика технічного стану пам’яток здійснюються неруйнівними методами. Впроваджено комплексну систему інженерно-геологічного, геофізичного та гідрологічного моніторингу ансамблю Софійського собору, Андріївської та Кирилівської церков. Розроблено об’ємні електронні моделі Софійського собору та Дзвіниці на основі комп’ютерних технологій, фотограмметричних вимірів.

Не менш важливим напрямком діяльності заповідника є історико-архітектурні дослідження рухомих і нерухомих пам’яток. Цей напрямок об’єднує історичні, археологічні, архівні та мистецтвознавчі дослідження.

 

Європейська Золота медаль
за збереження
історичних пам'яток. 1987 р.

Загальнодержавного значення набула нині проблема використання культових споруд, які мають всесвітню історичну та культурну цінність. Вік та значущість пам’яток, про які йдеться, потребують постійного піклування, реставрації, забезпечення оптимального режиму зберігання — інакше їх буде втрачено для прийдешніх поколінь.

Унікальні пам’ятки Національного заповідника "Софія Київська" заслуговують на дбайливе ставлення та безумовну належність до музеєфікованих споруд. Вони мають оберігатися державою і використовуватися за універсальними законами збереження найцінніших пам’яток людства. Враховуючи винятковість та історико-архітектурну і мистецьку цінність пам’яток, необхідно й надалі зберігати їх у статусі музеїв, щоб нащадки наші могли зазирнути в минуле рідного краю, долучитися до його історії. Адже без знання минулого не може бути майбутнього.

Робота: 10:00 - 17:00