Главная » Детский сайт » Деткам от 3 до 7 лет » Детские стихи » Віршовані оповідання Наталі Забіли "Ясоччина книжка"

Віршовані оповідання Наталі Забіли "Ясоччина книжка"

   
Віршовані оповідання Наталі Забіли "Ясоччина книжка"

«Ясоччина книжка» — це цикл віршованих оповідань Наталі Забіли, який був виданий окремою книгою у 1934 році. Це одна з найкращих дитячих книг письменниці. Цикл віршів-оповідань «Ясоччина книжка» багато із літературознавців характеризують як одну із вершин української дитячої літератури.
Невеличка за обсягом збірка складається з восьмикоротких оповідань (сім із них ви можете проитати у нас на сайті), об'єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до завершального «Ведмедикова хатка» минає рівно рік — від зими до зими. 

Яся — відважна, допитлива, кмітлива і винахідлива, розумна дівчинка. Їй все цікаво, вона все прагне пізнати. Всі ці риси дівчинки Ясі яскраво виражені у її вчинках. Письменниця Наталя Забіла не наголошує на них словами, а показує у зіткненні маленької героїні з самим життям. Поетеса всебічно розкриває динаміку змін і зростання маленької Ясочки.

Ясоччин садок

За вікном сьогодні вітер, 
вітер — аж в кімнаті чути, як гуде. 
В дитсадок давно пішли всі діти, 
а маленька Ясочка не йде.
Наша Яся нині трохи хвора, 
все кахика й носик витира. 
Застудилась, мабуть, Яся вчора,
як ліпила бабу дітвора.
На роботу вже поїхав тато, 
мама вийшла — й довго щось не чуть...
Може, Яся буде сумувати? 
Може, слізки рясно потечуть? 
Ні! Ясюня не така вдалася! 
— в неї досить іграшок, ляльок. 
У своїй кімнаті наша Яся 
улаштує власний дитсадок.
Діти будуть — лялька, та ведмедик, 
та конячка сіра без сідла, 
і собачка Бум, така кумедна, 
що угору вухо підвела.
Ще Ясюня посадила й кішку. 
А вона стрибнула у куток!..
— Ну й сиди собі сама під ліжком, 
не візьму тебе у дитсадок!
От усі в кутку біля канапи посідали.
— Тихо! Не шуміть! 
А чому в ведмедя чорні лапи? 
Мабуть, вранці їх забув помить? 
Зараз я будинок вам збудую 
із великих татових книжок
і обідом добрим нагодую — 
дам цукерки вам і пиріжок... 
А тоді візьму цікаву книжку, 
покажу своє знайоме «О»!
Яся певна, що ведмедик Мишка 
хоче знати літери давно. 
Потім Яся хусточку розстеле 
на вовнянім теплім килимку.
— Ну, лягайте, діточки, в постелю! 
Так і ми спимо у дитсадку!
У куточку сплять слухняні діти: 
і ведмедик з лялькою, і кінь.
За віконцем виє вітер, 
вітер, а в кімнаті тиша і теплінь. 
От і мама двері відчинила 
і на руки Ясю підійма.
— Ой, яка ж у мене доня мила, 
що так добре грається сама!

Ластівки

Пригріва весняне сонце. 
В рівчаках біжать струмки.
Метушаться за віконцем клопітливі ластівки.
Вже останній сніг розтанув. 
Тепло. Весело. Весна!..
Яся встане вранці-рано 
та відразу — до вікна:
— Чом це, мамо, пташенята
до вікна летять щомить? 
Це вони до мене в хату, 
мабуть, хочуть залетіть? 
Відчини віконце, мамо, 
хай вони сюди летять! 
Я дивитимусь, руками 
я не буду їх займать!
Підлетіли. Відлетіли. 
Тільки крильця — блим та блим!
— Це вони будують вміло 
для своїх маляток дім. 
Все працюють безупинно, 
не марнують, бачиш, час. 
Грудочки м'якої глини 
в дзьобах носять раз у раз.
Скоро буде тут гніздечко, 
добре зліплене з землі. 
В нім лежатимуть яєчка 
у м'якесенькім кублі.
Потім будуть пташенята, 
ненажери — просто страх! 
Цілий день їм батько й мати 
все носитимуть комах.
Підростуть в маляток крила, 
мати їх навчить літать,— 
так, як мама Ясю вчила 
в книжці літери читать.
А тоді настане осінь. 
Стане зразу холодніш. 
Вранці ляжуть білі роси 
на травичку, на спориш...
— Взимку ж, мамо, пташенятам 
буде холодно в гнізді! 
Правда, ти до мене в хату 
всіх їх пустиш отоді?
— В теплий край тоді, далеко, 
полетять усі пташки: 
журавлі, качки, лелеки
і маленькі ластівки.
А як буде знов надворі
тепло, весело, весна,— 
прилетять пташки з-за моря 
знов до нашого вікна!

І в Ясочки є грядка!

Ранком сонце лине просто в хату, промені лягають на поріг.
Вийшла Яся у садок гуляти, де ще так недавно танув сніг. А тепер — росте на гіллі листя, горобці веселі цвірінчать, і нової травки гострі списи з-під трави торішньої стирчать
Край паркану — що це роблять діти? Скільки сміху, галасу й турбот! Підійшла Ясюня подивитись:
— Це ж вони тут скопують город!
Сміх і галас:
— В мене будуть дині!
— В мене морква!
— В мене буряки!
А в того — гарбуз з смачним насінням, і в'юнкий горох, і огірки...
А Ясюня ще така маленька, наймолодша між усіх діток: чорні очка, личко рожевеньке і кругленька вся, як огірок.
Тягне Яся і собі лопатку,— ой, яка ж велика та важка!
— Буде в мене теж маленька грядка, як у всіх дітей із дитсадка!
І скопала грядку наша Яся, не відстала від усіх діток, їй, щоправда, допоміг Михасик, та Роман, та Лесь, та Ігорьок...
— Ну, мала, яке ж тобі насіння?
А мала не знає, що й саджать? Посадити б їй солодкі дині, що під сонцем, як свинки, лежать? Чи червону моркву? Чи салату? Чи смачні зелені огірки? Чи капусту — потім шаткувати? Чи горошок, щоб зривать стручки?..
Узяла Ясюня по зернятку й буряків, і моркви, й те, і те...
Ой, і буде ж у Ясюні грядка, мабуть, краща, ніж у всіх дітей! Йде робота радісна і спора, веселіша за найкращу гру. А весняне сонце лізе вгору, і пече, й цілує дітвору.

Ясочка на річці

Блись та блись на сонці наша річка, повилась крізь луки запашні. А яка ж тепленька в ній водичка! І пісок м'якесенький на дні.
Поспішає радісно малеча, цвірінчить на березі щодня. Вітерець цілує щічки й плечі і біжить по хвилях навмання.
Поскидали трусики і плаття, пострибали в воду малюки.
Ой, і любо ж, весело плескаться у струмочках тихої ріки!
Тут і наша Ясочка голенька. А навколо — рибок табунці! Хоче рибку захопити в жменьку, та ніяк не вдержить у руці...
Всі забули про Юрка малого — він сидить один на бережку.
Бачить — що це дивиться на нього крізь рясну зелену осоку?.. Та страшне, зелене... й просто суне... от-от на хлопчика плигне!
Як гукне Юрасик до Ясюні:
— Ясю, Ясю! Глянь, яке страшне!
А Ясюня звіра не злякалась, замахнулась:
— Геть, зелений звір!
Подивилась жаба. Здивувалась. Та й плигнула в воду під кушир.


Якби ви прийшли сюди, до Ясі, в наш зелений сонячний садок,— ціла зграйка зразу б тут зійшлася сміхотливих радісних діток.
І, напевне, ви почули б миттю про Ясюню, жваву та метку, як вона прогнала те страхіття, що дітей ляка на бережку.

Олівець-малювець

Взяла Яся олівець, олівець-малювець.
Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець:
— Треба тут намалювати отаку здорову хату! Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря — великий дим!
Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка. Ручки. Ніжки. Ротик. Носик. Голова. І волосся — як трава!
Ось на небі сяє сонце. Довгі промені ясні... А в сторонці під віконцем квітнуть квіти запашні.
У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички. Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.
Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато: все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки.
А під кожним під дубочком два грибочки, три грибочки, ось чотири, ось і п'ять... Вже нема де малювать!
Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара, чорна-чорна, наче дим...
Ось і блискавка!
І грім!
І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки, на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку, на волоссячко, на кошик, ллється дощик, дощик, дощик, ллється швидко, швидко, швидко!..
І нічого вже не видко!
— Що ж ти, Ясю, наробила? Зачорнила весь папір. І протерла, і продерла, і пробила аж до дір!..
Яся каже:
— Ай-ай-я!
— Ай-ай-я!
Яся каже:
— Це не я! Це такий вже олівець, олівець-малювець!

По горіхи

Шерехате і ворсисте, та розлоге, та густе зап'яло ліщину листя, мов убрання золоте.
А під листям тихо-тихо на тоненьких гілочках причаїлися горіхи у зелених кожушках.
Ой, горіхи! Не сховатись, хоронись не хоронись, як наскочим ми, малята, в мовчазний осінній ліс!
Затремтить ліщина сміхом, різнобарвне зацвіте... Не сховаються горіхи попід листя золоте!
— Ой, поглянь, які хороші!
Та усе по два, по три!

Лесь — у шапку...
Майя — в кошик...
От привілля дітворі! Юра тягне повну торбу, Тася в пелену збира...
Сонце тихо суне вгору
Вже й обідати пора!
От малеча вся зійшлася, повні кошики в руках. Тільки де ж це наша Яся, метушлива та метка?
Заховавшися під гілку у густім чагарнику, Яся дивиться на білку, що мелькає на дубку. Яся стиха ледве диха: ворухнутися — біда!..
А звірок гризе горіхи, ще й шкарлупку викида.
Стриб на гілку, вигне спинку, розкошлатить довгий хвіст та з ліщинки — на ліщинку, та з-під листячка — під лист! І така ж мала та спритна, та забавна, та прудка!..
Час минає непомітно — все б дивилась на звірка!
Тільки чути — кличуть Ясю. Підвелася — білка стриб! Вмить метнулась, подалася в лісовий зелений глиб.
А до Ясі діти з сміхом:
— Що ж ти, Ясочко, сама? Ну, а де ж твої горіхи? А горіхів і нема!..
— Ах, ти ж, білко — сіра спинко! Що ж ти, Ясю підвела? Через тебе цю торбинку я порожню принесла!
Та не журиться маленька, бо у неї друзі є: кожен з них горіхів жменьку нашій Ясочці дає!

Ведмедикова хатка

Пухнастий та білесенький засипав все сніжок. Біжить малеча весело в засніжений садок.
З лопатами, з санчатами працює дітвора.
Збудуєм з снігу хату ми посеред двора!
Качають сніг, втрамбовують,— робота аж кипить. Ось хатка вже й збудована.
— А хто в ній буде жить?
Малесенькими ніжками вгрузаючи в сніжку, іде-бреде доріжкою Ясюня по садку. А на руках у Ясочки найкраща із цяцьок — ведмедик волохатенький, закутаний в платок.
— Диви, який будиночок! Як чисто й гарно тут! В таких хатках на півночі і люди теж живуть.
На півночі ведмеді є в печерах із крижин... З тюленями кумедними вітаються моржі...
— Як гарно тут, ведмедику, у хатці сніговій! Залазь мерщій всередину, сиди собі й радій!
В хатиночці білесенькій сидить малий ведмідь. Малеча радо й весело навколо гомонить.
Набігались, награлися. Ну, годі вже гулять!
Прийшла додому Ясочка. Лягає Яся спать,— і раптом в плач:
— Ой, лишенько! Ну, що робить тепер?! Забула в хатці Мишку я, і, мабуть, він замерз!
Не плач, не бійся, Ясочко: у хутрі Мишка твій! Нічого з ним не трапиться в хатинці сніговій!
Синіє ніч доріжкою з віконних оболон. Дрімає Яся в ліжкові, і сниться Ясі сон.
...Ідуть моржі з тюленями по синьому льоду. З північними оленями ведмеді білі йдуть. Несуть дарунки й ласощі ведмедику вони...
Ой сняться, сняться Ясочці такі солодкі сни!
Синіє ніч морозяна з віконних оболон. Нічим не потривожена в кімнаті тиша й сон.
Уранці встане Ясочка та й вибіжить на сніг:
— А може, Мишка ласощів для мене приберіг?!

С удовольствием разместим Ваши статьи и материалы с указанием авторства.
Информацию присылайте на почту admin@uti-puti.com.ua


Обсудить «Віршовані оповідання Наталі Забіли "Ясоччина книжка"» на Форуме

Автор: Наталя забіла
Добавлено: 21.04.2017
Просмотров: 706
Ключевые слова: Забіла, Наталя, вірші, Ясочка

Система Orphus

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ ПО ТЕМЕ:

НОВОЕ НА ПОРТАЛЕ:

Комментарии

Добавить комментарий через сайт

Введите сумму чисел с картинки

родители, дети, Киев

Добавить комментарий через Facebook


загрузка...

 
Panama.ua - самый детский интернет магазин

загрузка...